Як запобігти насиллю в сім’ї та у школі

НАСИЛЬСТВО: ПРО ЦЕ ВАРТО ЗНАТИ…

Як запобігти насиллю в сім’ї та у школі

Установлено, що:

• Насильство в тій чи іншій формі скоюється у кожній четвертій українській родині;

• Щорічно близько 2 млн. українських дітей у віці до 14 років потерпають від побиття батьками;

• Для 10 % цих дітей результатом стає смерть, а для 2 тис. – самогубство;

• Понад 50 тис. дітей протягом року йдуть із дому, рятуючись від власних батьків, а 25 тис. неповнолітніх перебувають у розшуку.

У 55 % випадків, коли чоловіки б’ють своїх партнерок, вони також ображають і своїх дітей, тому діти втікають на вулицю. Практично всі бездомні діти – жертви домашнього насильства.

Серед малолітніх убивць більшість засуджена за розправу над чоловіками, що знущалися над їхніми матерями.

Основна причина жорстокого поводження з дітьми – внутрішня агресивність, тобто емоційний стан, що виникає як реакція на переживання нездоланності якихось бар’єрів або недоступність чогось бажаного.

Види насильства над дітьми в сім’ї:

• фізичне насильство;

• нехтування;

• психологічне жорстоке поводження;

• сексуальне насильство (розглядається як варіант особливо жорстокого поводження з дітьми).

Фізичне насильство – це навмисне нанесення травм і/або ушкоджень дитині, які викликають серйозні (потребують медичної допомоги) порушення фізичного, психічного здоров’я, відставання у розвитку, а також залучення дитини до вживання алкоголю, наркотиків, токсичних речовин.

Найчастіше це відбувається в сім’ях, де:

• переконані, що фізичне покарання є методом виховання дітей;

• батьки (або один із них) є залежними від алкоголю, наркотиків, комп’ютера, азартних ігор;

• батьки (або один із них) мають психічні захворювання;

• порушений емоційно-нсихологічний клімат сім’ї (часті сварки, скандали, відсутність поваги один до одного);

• батьки перебувають у стані стресу у звязку із втратою близької людини, роботи, хворобою, економічною кризою тощо;

• батьки висувають надмірні вимоги до дітей, що не відповідають їхньому віку та рівню розвитку;

• діти мають особливості: недоношеність в анамнезі, наявність соматичних або психічних захворювань.

Психологічне (емоційне) насильство – це постійні або періодичні словесні образи дитини, погрози з боку батьків, опікунів, учителів, приниження її людської гідності, звинувачення в тому, у чому вона не винна, демонстрація нелюбові, ненависті до дитини, постійна неправда, обман дитини, ігнорування, ізолювання.

До психологічного насильства належать:

• погрози дитині, які виявляються у словесній формі без застосування фізичної сили;

• образа і приниження її гідності;

• відкрите несприйняття і постійна критика;

• позбавлення дитини необхідної стимуляції, ігнорування її основних потреб у безпечному оточенні, батьківській любові;

• ставлення до дитини надмірних вимог, що не відповідають її віку і можливостям;

• одноразовий грубий психічний вплив, що спричиняє в дитини виникнення психічної травми;

• навмисна ізоляція дитини, позбавлення її соціальних контактів;

• залучення дитини або заохочення до антисоціальної чи деструктивної поведінки (алкоголізм, наркоманія тощо).

Групи ризику дітей з емоційного насильства:

• діти від небажаної вагітності, схожі на нелюбих родичів дружини або чоловіка;

• діти раннього віку;

• діти-інваліди, діти зі спадковими захворюваннями;

• діти із сімей з деспотичним, авторитарним стилем виховання і взаємин;

• діти із сімей, де внутрішньосімейне насильство є стилем життя;

• діти, батьки (або один із батьків) яких вживають алкоголь, наркотики, страждають депресією;

• діти, сімї яких мають багато соціально-економічних і психологічних проблем.

Особливості поведінки дорослих, які здійснюють емоційне насильство: не втішають дитину, коли потрібно; публічно ображають, лають, принижують, висміюють дитину; порівнюють з іншими дітьми не на її користь, постійно критично ставляться до неї; звинувачують у всіх своїх невдачах, роблять з дитини цапа-відбувайла.

Особливості психологічного стану та поведінки дитини, які дають змогу запідозрити фізичне насильство (залежно від віку дитини)

Молодший шкільний вік: прагнення приховати причину ушкоджень і травм; самотність, відсутність друзів; острах йти додому після школи.

Підлітковий вік: втечі з дому; суїцидальні спроби; делінквентна поведінка; вживання алкоголю, наркотиків.

Діти, особливо молодші від 13 років, рідко скоюють самогубства. Це пояснюється тим, що вони все ще залежать від потрібних їм об’єктів любові.

Частота суїцидальних дій серед молоді протягом двох останніх десятиріч зросла удвічі. За даними Інтернет-видань, у 30 % осіб у віці 14-24 років бувають суїцид альні думки, а 6 % юнаків і 10 % дівчат здійснюють суїцид альні дії. Із загальної кількості суїцидів 90 % скоюють люди з психотичними станами і лише 10 % - без психотичних розладів. Деякі спеціалісти вважають, що тільки в 10 % суїцидальна поведінка має на меті самогубство, і в 90 % - це привертання до себе уваги значущих осіб.

Приблизно п’ять тисяч молодих людей 15-24 років щороку накладають на себе руки.

Найпоширеніший вид насильства в сім’ї – це тілесне покарання, яке не є формою дисциплінарного виховання дитини. Якщо доросла людина вдарила іншу дорослу людину – це насильство, агресія. Якщо батько вдарив свою дитину – це чомусь вважається «виховним» процесом.

Дитина, яку б’ють удома, - це дитина, яка зазнає жорстокого кривдження, незалежно від заяв батьків про те, що вони ніби то намагалися виправити погану поведінку дитини, або про те, що сама дитина спровокувала тілесне покарання. Ці причини не можуть виправдати жорстокого поводження. Дисциплінарне виховання дитини заперечує методи, наслідком яких є завдання фізичного і психологічного болю.

Існує низка характерних ознак, які допомагають відрізнити дисциплінарне виховання від жорстокого поводження. У результаті дисциплінарного виховання дитина усвідомлює свої помилки; її вчать нести відповідальність за свої вчинки. Дисциплінарні дії не породжують у дитини страх, страждання, злобу, чи відчуття, що її не люблять.

Основні висновки для батьків

• ніколи не пізно навчити дитину поважати себе, сприймати себе як особистість, цінувати. Ніхто не має права принижувати, поводитися жорстоко з вашою дитиною.

• Дайте своїй дитині можливість висловитися. Уважно вислухайте всю історію.

• Скажіть дитині, що ви хочете їй допомогти й не засуджуватимете її.

• Якщо ваша дитина не хоче говорити з вами, допоможіть їй знайти когось, кому вона довіряє й хто може поговорити з нею.

(За матеріалами: Соціальний педагог. – № 1. – 2015. – С. 41–48).