Павло Чубинський – безсмертний автор Державного Гімну України
Павло Чубинський – відомий вчений-етнограф, поет і журналіст, юрист, активний діяч українського національного руху на Правобережній Україні. “Слід, що його залишив він в етнографії, заслуги його такі великі, що їх вистачило б і на декількох професіональних вчених. Він був, безперечно, надзвичайно великою особистістю, але у нього начебто не було і усвідомлення своєї переваги над багатьма іншими, і з усім своїм бурхливим темпераментом він був, по суті, вражаючи скромним і невибагливим”, – писав літературознавець Хведір Вовк.
Павло Платонович народився 27 січня 1839 року на хуторі Чубинський Полтавської губернії (нині Чубинське Київської області). Змалку мріяв про далекі подорожі, найбільше захоплювався географією. Мати навчила читати, домашні вчителі заклали основи знань. Потім хлопець навчався у Другій київській гімназії, а по її завершенню – вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет.
У Петербурзі одразу ж зійшовся з представниками української громади, познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, братами Лазаревськими.
Разом із іншими студентами Чубинський мітингував проти розправи варшавської маніфестації (Варшавська антиросійська маніфестація в річницю Грохівської битви, під час якої солдати відкрили вогонь по натовпу, унаслідок чого було вбито п’ятьох маніфестантів: два землевласника, ремісник, робітник і студент. Ще близько десяти людей отримали поранення). За це Павла витурили з вишу, але ця прикрість не завадила йому за рік захистити в Петербурзі дисертацію й отримати кандидатський ступінь із правознавства.
У 1861 році Чубинський повернувся до України. Відтак пише чимало статей для газет і журналів, зокрема на тему українського фольклору. Водночас клопотався відкриттям безкоштовної школи для селян, але влада заборонила. У 1862-му кілька українофільських об’єднань утворили “Громаду”. Та невдовзі проти цього об’єднання відкрили кримінальну справу. Того ж року восени був написаний вірш “Ще не вмерла Україна” – гімн українців з 1992 року.
У Петербурзі одразу ж зійшовся з представниками української громади, познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, братами Лазаревськими.
Разом із іншими студентами Чубинський мітингував проти розправи варшавської маніфестації (Варшавська антиросійська маніфестація в річницю Грохівської битви, під час якої солдати відкрили вогонь по натовпу, унаслідок чого було вбито п’ятьох маніфестантів: два землевласника, ремісник, робітник і студент. Ще близько десяти людей отримали поранення). За це Павла витурили з вишу, але ця прикрість не завадила йому за рік захистити в Петербурзі дисертацію й отримати кандидатський ступінь із правознавства.
У 1861 році Чубинський повернувся до України. Відтак пише чимало статей для газет і журналів, зокрема на тему українського фольклору. Водночас клопотався відкриттям безкоштовної школи для селян, але влада заборонила. У 1862-му кілька українофільських об’єднань утворили “Громаду”. Та невдовзі проти цього об’єднання відкрили кримінальну справу. Того ж року восени був написаний вірш “Ще не вмерла Україна” – гімн українців з 1992 року.
У жовтні Чубинського вислали до Архангельської губернії під нагляд жандармів. Провина Павла – “смущал ум простолюдинов”, іншими словами – за активну проукраїнську діяльність. В Архангельську він працював і слідчим, і статистом, і редактором місцевої газети. За сім років українець зробив чималий внесок у розвиток російської науки – написав дослідження про смертність губернії, про торговельні відносини та дослідив юридичні аспекти на півночі Російської імперії. Окрім того, став очільником експедиції Заполярного Уралу, ініціював відправлення дослідників в Антарктиду.
Зрештою Чубинському дозволили повернутися в Україну, де він познайомився з Катериною Порозовою (у 1872 році пара візьме шлюб).
Зрештою Чубинському дозволили повернутися в Україну, де він познайомився з Катериною Порозовою (у 1872 році пара візьме шлюб).
Зимою 1869-го Чубинський подався до Петербурга. Там він став членом Географічного товариства, а вже за рік очолив етнографічну експедицію до України. За два роки дослідники об’їздили Південно-Західний край. Зібраний матеріял у семи томах “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” отримав золоту відзнаку на Географічному конгресі в Парижі та нині вважається однією з найфундаментальніших праць. Сам Чубинський у передмові писав:
“Я старався збирати матеріали ще й тому, що численні пам’ятки народної творчості вимирають, народ їх забуває. Якби М. Максимович та інші збирачі матеріалів не записали історичних дум і пісень, то багато з них було б назавжди втрачено. Те ж могло б статися з багатьма обрядами, повір’ями, казками, легендами й навіть звичаями; тому й пропускати якусь рису народної творчості чи народного побуту я вважав непрощенним”.
У цьому опусі зібрано понад чотири тисячі обрядових пісень, понад триста казок і легенд, сила-силенна прикмет, приказки, прислів’я тощо.
“Я старався збирати матеріали ще й тому, що численні пам’ятки народної творчості вимирають, народ їх забуває. Якби М. Максимович та інші збирачі матеріалів не записали історичних дум і пісень, то багато з них було б назавжди втрачено. Те ж могло б статися з багатьма обрядами, повір’ями, казками, легендами й навіть звичаями; тому й пропускати якусь рису народної творчості чи народного побуту я вважав непрощенним”.
У цьому опусі зібрано понад чотири тисячі обрядових пісень, понад триста казок і легенд, сила-силенна прикмет, приказки, прислів’я тощо.
А ще в душі Чубинського жив поет. Особливо захоплювався складанням віршів у молодості. 1871 року в Києві вийшла збірка його віршів (правда, без зазначення прізвища автора) “Сопілка Павлика”. Тут були ліричні вірші, що вражали читача щирістю почуттів.
Стараннями Чубинського в Києві відкрили в 1873-му Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, тоді ж Павло Платонович провів перепис населення Києва. За підсумками – більшість киян рідною мовою вважають саме українську.
Але влада не оцінила трудів Чубинського, а навпаки вирішила, що це провокація. Географічне товариство закрили, а йому заборонили повертатися до України.
Стараннями Чубинського в Києві відкрили в 1873-му Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, тоді ж Павло Платонович провів перепис населення Києва. За підсумками – більшість киян рідною мовою вважають саме українську.
Але влада не оцінила трудів Чубинського, а навпаки вирішила, що це провокація. Географічне товариство закрили, а йому заборонили повертатися до України.
Робити було нічого, у Петербурзі став на службу в міністерство шляхів сполучення. Але хвороби давалися в знаки. Чубинський пішов у відставку та повернувся до свого рідного хутора. Колись жвавий, темпераментний чоловік, за словами сучасників перетворився на руїну:
“Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років”.
За день до свого 45-річчя, 26 січня 1884 року, Чубинський відійшов у засвіти. Кістяківський, довідавшись про смерть Павла Платоновича, у своєму щоденнику записав: “Це була давно бажана смерть”.
“Він мав хворобу мозку, перестав упізнавати людей. Лікування не допомагало. Випросили дозвіл виїхати в Україну, де він уже не був шкідливим для імперії. Жив практично рослинним життям майже сім років”.
За день до свого 45-річчя, 26 січня 1884 року, Чубинський відійшов у засвіти. Кістяківський, довідавшись про смерть Павла Платоновича, у своєму щоденнику записав: “Це була давно бажана смерть”.
